Новицький Є.В. ПРИЧИНИ ХОЛОКОСТУ (1939-1945 PP.): ІСТОРІОГРАФІЯ ПИТАННЯ

Для позначення масового знищення євреїв нацистами в роки Другої світової війни в наукових колах були вироблені особливі терміни. Найпоширенішим із них є “Холокост” (у перекладі з грецької | — “жертвування”, “усеспалення”), прийнятий у багатьох європейських мовах. Поряд з ним відомі і такі терміни, як “Шоа” (у перекладі з івриту — “страшне зруйнування”, “катастрофа”) та “Catastrophe”. Останній зустрічається переважно у єврейській літературі.

Тема Холокосту складна і багатогранна, кожний з її численних аспектів репрезентований досить широким колом специфічних питань проблемного характеру, що вимагають, як правило, далеко не однозначного вирішення, відповіді на які різні дослідники (або групи дослідників) намагаються відшукати в різних площинах, часом цілком протилежних. До числа таких дискусійних питань, потребуючих в наслідок глибини своєї постановки особливо ретельної проробки й, по можливості, максимально повного, всебічного висвітлення, в першу чергу слід віднести питання про причини антиєврейського геноциду, без усвідомлення якого осягнути суть даного явища попросту неможливо.

Деякі дослідники схильні бачити причину Холокосту в безмежній ненависті нацистського фюрера до осіб єврейського походження. Ця думка досить чітко простежується у працях ізраїльських вчених І.Арада та И.Тєлушкіна, хоч самі автори прямо про це і не говорять [1. С.5-8; 2. С.287]. Дана позиція знайшла своє відображення і у промові ізраїльського генпрокурора, з якою він виступив на ієрусалимському процесі у справі колишнього керівника підвідділу IV В4 РСХА оберштурмбанфюрера СС Адольфа Ейхмана — безпосереднього виконавця плану “остаточного вирішення єврейського питання “, прийнятого 20 січня 1942 р. на нараді у Гроссен-Ванзеє [3. С.13-14]. При цьому деякі дослідники, зокрема професор Тєлушкін, вважають, що справа полягає не тільки у ставленні Гітлера до самих євреїв, а й до сповідуваної ними релігії. Іудаїзм, з його уявленнями про єдиного Бога та єдину мораль, викликав у ньому таку ж сильну ненависть, що і його носії. Позбутися ж його, на думку Гітлера, можна було лише знищивши всіх євреїв, включаючи тих, хто перейшов у християнство або відмовився від іудаїзму на користь комунізму (з точки зору диктатора ці люди, незалежно від своїх нових переконань, продовжували дотримуватися колишніх “єврейських ідей”, створюючи тим самим загрозу для системи “арійських цінностей”)[2. С.287].

Зазначимо, що думка про антиіудаїстичну спрямованість Холокосту характерна не тільки для ізраїльських вчених. Про це, зокрема, свідчить публікація Ю.Шрейдера, що міститься в одному з випусків журналу “Новый мир”. Аналізуючи занепадницький стан вітчизняної культури і намагаючись виявити коріння даного явища, автор при­ходить до висновку, що в його основі — перемога ідеології над релігією,(с.78) яка призвела, у числі інших бід, до знищення “людського в людині”. Все це обернулося дефіцитом “духовно вільних людей”, без яких духовне і матеріальне влаштування суспільства неможливе. “Відмова від Бога є відмова від свободи особистості, тобто відчуження особистості на користь ідеології, що цементує структуру тоталіталітарної влади”. На підставі цього Шрейдер робить висновок, що “будь-яка тоталітарна структура насамперед антирелігійна”, її мета відірвати людину від Бога”. Проводячи паралель між СРСР і гітлерівською Німеччиною, автор зауважує, що знищення євреїв нацистами було в своїй основі не расовою, а антиіудаїстичною акцією, підкреслюючи, що юридичне визначення єврея ґрунтувалось не на расових ознаках, а на релігійних, тобто “на сповідуванні іудаїзму батьками батьків”. Правда на цьому автор не зупиняється. Розвиваючи і свою думку далі, він створює досить оригінальну версію, відповідно іо якої знищення іудаїзму служило справі викоренення християнства; саме по ньому планувалось нанести основний удар і для того, щоб цей удар виявився якнайбільш ефективним, необхідно було викорчувати його старозавітні коріння — “саму ідею звільнення від рабства шляхом завіту з Богом. Нанесенням удару по іудаїзму передбачалось “зруйнувати саму потребу свободи і звести християнство до рівня побутової обрядовості” [4. С.266].

До числа західних істориків, які в тій чи іншій мірі пов’язують Холокост з антиєврейськими настроями нацистського диктатора, мо жна віднести таких вчених, як А.Буллок, В.Мазер, Д.Толанд, Й.Фест, правда в арсеналі деяких з них містяться й інші, більш раціональні обгрунтування причин Холокосту. Так, англійський дослідник Буллок вважає, що поряд з особистим ставленням Гітлера до осіб єврейського походження, в даному процесі значну роль відіграв і інший фактор — прагнення догодити товаришам по партії, яких у свій час згуртувала навколо нього єврейська проблема і які були розчаровані та збентежені пом’якшенням репресивних антисемітських заходів, що настало після “кришталевої ночі” [5. С.209-210]. Американський вчений Толанд, який також вважає Гітлера винуватцем Холокосту, підкреслює, що знищення євреїв покликано було, на думку останнього, служити справі згуртування німецького народу в умовах війни [6. С. І66]. З думкою Толанда перекликається думка ізраїльського історика Ш.Еттінгера, котрий, однак, на відміну від свого її американського колеги, гадає, що антисемітські гасла дали змогу нацистам згуртувати навколо себе не тільки більшість німців, а й багато інших європейських народів [7. С.226].

Існують і інші пояснення причин Холокосту. Так, група ізраїльських дослідників, авторів спільної праці “Катастрофа європейського єврейства” вважає, що ідея винищення євреїв з самого початку містилася у нацистській ідеології, підводячи нас, таким чином, до розуміння неминучості даного процесу. На її думку, в 30-ті роки, в наслідок різних причин (таких, як, скажімо, внутрішня неорганізованість націонал-соціалістського руху, недостатня послідовність юдофобської політики або протидія громадської думки) до цієї ідеї не вдавалися,(стор.79) використовуючи інші способи впливу (включаючи заходи законодавчого та економічного утиску, примусу до еміграції) [8. С.15]. її реалізацію гітлерівський режим пов’язував з початком війни (боротьба проти євреїв і була, на думку дослідників, однією з її цілей). Іншим фактором, що вплинув на посилення антисемітської політики гітлерівським режимом, стала його діяльність по перетворенню німецької держави [8. С.24]. Ще одним додатковим фактором, під впливом якого здійснювався даний процес, стали розміри польської єврейської громади. За даними авторів у окупованій німецькими військами частині Польщі було сконцентровано 2/3 польського єврейства, тобто близько двох мільйонів євреїв [8. С.26].

Інакше підходять до вирішення цієї проблеми представники марксистської історичної школи. Так, академік В.Струве — автор пропагандистської брошурки з вельми красномовною назвою “Фашистский антисемитизм — пережиток каннибализма”, виданої в СРСР на самому початку Великої Вітчизняної війни, пропонує ряд пояснень, витриманих у дусі свого часу. На його думку “мерзотне цькування євреїв”, яке розпочав нацистський режим, повинно було стати “громовідводом для фашистських верховодів у Німеччині”, а також монополістичного капіталу, що несе “несказанні страждання німецькому народові”. Говорячи про антисемітський рух як про порівняно нове на той період явище, Струве підводить нас до думки про закономірність його появи, вважаючи останній типовим продуктом епохи імперіалізму. За його переконанням лише на цьому етапі суспільного розвитку створились ті умови, за яких антисемітська кампанія могла стати засобом відвертання народного гніву од реакційного уряду і переключення його на євреїв. Бачачи у Гітлері ставленика монополістичного капіталу, Струве вважає цілком природним його прагнення “розпалити ненависть і ворожнечу до євреїв до небачених розмірів”, оскільки це відповідало інтересам його безпосередніх господарів [9. С.9-10].

У деякій мірі з думкою Струве перекликається думка іншого ра­дянського вченого, академіка Є.Варги, котрий також вважав антисе­мітську кампанію нацистів “прикриттям соціальної реакції”, в основі якого лежало прагнення перевести “боротьбу робітників проти буржуазії… на рейки боротьби проти “єврейського грабіжницького капіталу”, а в дійсності проти єврейської бідноти” [10. С.36].

Дослідники пізнішого покоління, такі як М.Алєксєєв, В.Краль, Ю.Шульмейстер, бачать причину Холокосту в іншому. На їх думку ліквідація євреїв нацистами в роки Другої світової війни являла собою складову частину програми тотальної германізації європейського континенту, в рамках якої передбачалось знищення цілих народів з метою звільнення “життєвого простору” для німецьких колоністів. При цьому деякі з них відводять даній складовій провідну роль, трактуючи її як підготовчий етап, експериментальну стадію на шляху до здійснення загального геноциду [11, с. 147-148; 12. С.113; 13. С.8].

Точку зору даної групи дослідників поділяє і відомий російський історик — літератор Л.Чорна (в минулому — також представник (стор.80) марксистської історичної школи). Заперечуючи поширену в наукових колах думку, що Холокост є наслідком істеричної ненависті нацистського диктатора та його оточення до осіб єврейського походження (свою точку зору дослідниця аргументує тим, що всі лідери Третього рейху, на тому чи іншому етапі свого життя, були тісно пов язані з єврейським елементом і через те немає підстав вважати будь-кого з них, за виключенням хіба що Ю.Штрайхера, “зоологічним ненависником євреїв”) Чорна гадає, що винищення останніх “було генеральною репетицією перед знищенням слов’ян” [14. С.252].

Певний інтерес у світлі даної проблеми становить думка німецького публіциста Р.Опітца, котрий належить до числа дослідників антифашистсько-демократичного напряму, близьких до марксизму. Він, так само як і деякі марксистські вчені, пов’язує знищення євреїв нацистами з інтересами монополістичного капіталу, однак сферу цих інтересів, на відміну від останніх, визначає зовсім по-іншому. Не обмежуючись заявами декларативного характеру, як це роблять деякі з числа вищевказаних дослідників, Опітц створює власну, досить оригінальну теорію, суть якої полягає в наступному: вступивши у стадію імперіалізму, німецький великий капітал, що спирався на “Пангерманський союз”, поставив собі за мету досягнути політичного панування над Європою і перетворити Німецьку імперію на “Великогерманський рейх”. При цьому анексовані ним території планувалось звільнити від вороже настроєних елементів, до числа яких були віднесені і євреї. Питання про їх вигнання піднімалось напередодні та на початку Першої світової війни; як остаточне його рішення, пропонувалось у випадку перемоги підтримати сіоністський рух самих євреїв і з цією метою зажадати від Туреччини передання їм Палестини, щоб виселити туди все європейське єврейство.

Аналогічна тенденція простежується і в передісторії Другої світової війни. Різні угрупування монополістичного капіталу, зацікавлені у її розв’язанні, розробили ряд стратегічних концепцій, з числа яких був відібраний варіант, що передбачав ведення глобальної війни, спрямованої одночасно проти всіх великих держав. При цьому проблему безпеки територій, що підлягали загарбанню, планувалось розв’язати в дусі пангермансько-”фелькішської” традиції, яка передбачала систематичну расову селекцію підкорених народів і створення звільненого від них простору, призначеного виключно для німецького контингенту у сполученні зі стратегічним пануванням над залишками расово-”чужорідного” елементу завойованих областей шляхом його поділу на дрібні групи, а також депортацію (а у перспективі й знищення) всіх підозрюваних у непокірливості нацистському режиму національних та інших груп. Разом з тим Опітц указує і на зворотній зв’язок, трактуючи німецький фашизм як витвір монополістичного капіталу. На думку автора, він був для німецьких імперіалістів “апробованим підручним у реалізації їх експансіоністських спрямувань”. У ньому знайшло відображення поєднання демагогічного антисемітизму, спрямованого на політичну мобілізацію мас з метою протистояння робітничому руху (адже боротьбу (стор.81) проти марксизму та соціал-демократії нацисти зображували у соціал-дарвіністському дусі як боротьбу проти свого основного ворога — єврея*) із “тверезим” відношенням до єврейського елементу як до реального ворога великогерманських експансіоністських спрямувань.

Саме тому, прийшовши до влади, німецький фашизм поставив собі за мету вигнати всіх євреїв з території рейху, який мав стати ядром майбутньої всесвітньої імперії. Але для її успішної реалізації потрібно було здобути перемогу в наступній війні і силою примусити інші держави дати згоду на їх вивіз за межі нової сфери німецького панування. При цьому спочатку вирішення єврейського питання планувалось здійснити мирним шляхом (розглядались різні проекти — палестинський, мадагаскарський і нарешті східний), однак згодом перевага була надана варіанту знищення.

Останню обставину Опітц пов’язує з урахуванням можливості виникнення де-небудь у світі ворожої націонал-соціалістській Німеччині єврейської держави, а також з провалом гітлерівської концепції “бліцкрігу” в грудні 1941р. і з прийняттям війною затяжного характеру (в подібних умовах єврейський елемент, який все більше активізувався у своїй антинацистській діяльності, становив потенційну небезпеку). Виходячи зі своєї концепції, автор зауважує, що і масова ліквідація в’язнів таборів смерті на завершальному етапі війни також проводилась у інтересах монополістичного капіталу.

Передбачаючи наслідки власної поразки, нацистські проводирі подбали про своїх господарів, вживши ряд заходів (у їх числі — винищення євреїв) з метою забезпечення їх інтересів, заради яких, власне кажучи, і велась війна. У той же час вони не виключали можливість перелому воєнної ситуації на свою користь, яку пов’язували з неминучим, на їх думку, посиленням протиріч між країнами-союзницями, учасницями антигітлерівської коаліції та розпадом останньої, зміною фронту західними союзниками і нанесенням спільного з ними удару по “більшовизму”, у зв’язку з чим відкривалась перспектива повернути всі втрачені на Сході землі і реалізувати ідею “Великогерманського рейху. У цьому випадку повернення в’язнів таборів, особливо євреїв, до своїх країн було б вкрай небажаним, оскільки вони являли собою потенційну “когорту ворогів”, здатну перешкодити спробі утворення “Великої Німеччини” [15. С.156-193].

Підводячи підсумки, зазначимо: кожна з наведених точок зору містить у собі певну долю істини і наближає нас до більш повного розуміння сутності Холокосту та його причин, проте далеко не кожна може бути прийнята у чистому вигляді, як можливий варіант вирішення даної проблеми. Важко, наприклад, погодитись з думкою Опітца наче винищення різних груп населення (в тому числі і євреїв) анексованих рейхом областей проводилось виключно в інтересах монополістичного капіталу, чиїм слугою нібито і був німецький фашизм, та й тезис про те, що сама війна велась за тією ж причиною, не (стор.82) викликає абсолютно ніякої довіри. У даному випадку можна говорити лише про збіг інтересів монополістичного капіталу з інтересами націонал-соціалістського режиму, який, безумовно, займав панівне становище і переслідував свої власні далекосяжні цілі, використовуючи всі доступні йому засоби для найшвидшого їх досягнення, включаючи, розуміється, й ті, які надавали, хай навіть виходячи з власних інтересів, монополістичні кола.

Разом із тим зауважимо: при всій різноманітності теорій, що пояснюють причини Холокосту, не можна пропускати головного моменту — тієї ролі, яку відіграв Адольф Гітлер, як лідер німецького націонал-соціалізму, в здійсненні антиєврейського геноциду. Не підлягає сумніву, що саме його затята ненависть до євреїв стала тією рушійною силою, яка привела до дії жахливий механізм знищення, що перемолов у своїх жорнах мільйони жертв. Цей факт досить важливий, він має принципове значення і недооцінювати його, а тим більш відкидати, як це роблять деякі дослідники, розглядаючи Холокост у відриві од особистості нацистського диктатора, було б історично невірно. У той же час пояснювати причини даного явища виключно антиєврейською ненавистю Гітлера, за прикладом ряду ізраїльських вчених, також помилково, оскільки таке пояснення залишає багато з питань, пов’язаних з даною проблемою, відкритими і не сприяє отриманню правильного уявлення про неї.

Література:
Арад И. Холокауст: Катастрофа европейского еврейства (1933-1945). Пер. с ивр.-Иерусалим, 1990.
Телушкин Й. Еврейский мир: Важнейшие знания о еврейском народе, его истории и религии- М- Иерусалим, 1988
6 000 000 обвиняют: Речь израильского генерального прокурора на процессе Эйхмана.-Иерусалим, 1990.
Шрейдер Ю. На развалинах культуры // Новый мир.- 1991.- №8.- С.266- 268.
Буллок А. Гитлер и Сталин: Жизнь и власть: Сравнительное жизнеописание. Пер. с англ.- Смоленск, 1994.- Т.2.
Толанд Д. Адольф Гитлер. Пер. с англ.- М., 1993.- Кн.2.
Эттингер Ш. Истоки современного антисемитизма // Еврейская история и религия: Сборник статей. Пер. с англ.- Иерусалим, 1990.- С.225-266.
Катастрофа европейского еврейства. Пер. с ивр.- Тель-Авив-Рамат-Авив, 1995.-Ч.3-4.
Струве В. Фашистский антисемитизм — пережиток каннибализма.- М.­Ленинград, 1941.
Варга Е. Что такое фашистский “новый порядок” в Европе.- М, 1942.
Алексеев Н. Злодеяния и возмездие: Преступления против человечества.-М., 1986.
Краль В. Преступления против Европы. Пер. с чеш.- М., 1968.
Шульмейстер Ю. Гитлеризм в истории евреев.- К., 1990.
Черная Л. Коричневые диктаторы.- Ростов-на-Дону, 1999.
Опитц Р. Фашизм и неофашизм. Пер. с нем.- М, 1988.
* Див. прим. до гл.4[15,С.194].

Исторический обзор, Статьи

Добавить комментарий

Комментарий
Имя*
Почта*
Веб-сайт*